Історія с. Лозна

Лозна – моя свята земля

У кожного села своя історія,свої талановиті люди, своя неповторність. Історія села Лозни розпочинається з ХІУ століття, але вірогідніше всього село існувало раніше. По різному трактують історики – краєзнавці назву села одна із версій – назва походить від місцевості, пророзшої лози, в якій рятувались люди від набігів татар. Краєзнавець М. Дорош подає другі версії.-«Ще один штрих до етимології слова лозний. Автор книги Чингіз – Хан – В. Ян – розповідає. Що в давнину існував торговий шлях Залозистий шлях. Ця назва виникла від слова залізо. Цим шляхом перевозили цей цінний на ті часи метал із Китаю та інших місць Азії. Тому словосполучення за лозний вказувалося – за чим саме? За лозним шляхом, за лозною дорогою, за лозною(за Лозною)

Друга версія Миколи Дороша «У давнину лазнями називали спеціальні ями для зберігання зерна у землі. Цілком ймовірно, що тут були сховища для зберігання збіжжя перед відправкою на південь, в Крим чи навіть в античні міста. Ця територія знаходилася на прикордонні володінь, на межі, на торговому шляху, про що вже говорилося вище. З часом назва лазня трансформувалась у лозню, Лозну. Отож чоловік з прізвищем Лозний ніякого стосунку до назви села не має».

Якби там не було , а село існує близько 600 років. Свідченням цього є матеріали історика, краєзнавця В. Маринича … «Тим ми видивши его правою верною службою до нас… дали и потвердили есми ему ….Лозна» .

Раніше  село мало назву Лузна, про це  засвідчує карта Подільської губернії в Описах 1800 та 1819 рр. Як  і колись , так і сьогодні село розташоване на пагорбах і між ними.  З покоління і покоління передаються назви пагорбів і їх історія, таємниці  та легенди, які з часом підтверджуються , або зникають.

На сьогодні відомі пагорби Кадиня, Кармелюкова, Лиса, Білоцерківська, Шкільна, Маленівська,  Сухінова, Гребельська, Корнівська,  Забарова, Татарська, Кириків,  Байдакова та найулюбленіша  Кирилюкова.  Скелястий  пагорб Кирилюків  , на якому височіє хрест – це не тільки гордість села, але і

радість і надія. Саме тут  за переказами старожилів знаходиться стопа Пресвятої Богородиці. Найстаріша жителька села Ксенія Григорівна  Бур  1921 р.н. розповідає, що у дитинстві стопу дітлахи милом мили, після дощу ручками вихлюпували  воду. Приходили і просили, щоб Божа Матір допомагала.

Згадує, що просила , те і здійснювалось. Цікавий факт – всюди на горі  проростає мох, в у самій  божій стопі ніколи. Старше покоління лознянців стверджує, що гора з роками збільшується. Також розповідають , коли були маленькими, як йшли додому, мили ноги в будь – якій  калюжі, а у стопу ступали чистими ногами.

Напроти пагорба Кирилюків знаходиться  Байдакова гора. Тут проживав багач Байдак, який завжди пригощав дітлахів, а їх було близько 150. Тут дуже любили гратись малі лознянці. В роки  колективізації його було заслано . З тих пір ніхто його не бачив.

Гора Забарів на відмінно гори Кирилюків зменшується, адже тут беруть пісок на будівництво.

Гора Кармелюка говорить сама за себе. Тут перебував  селянський ватажок Устим Кармелюк, який робив набіги на багатіїв. Розміщена у  лісі на початку села, вона ніби промовляє тут перебував селянський ватажок. Ходили чутки , що там  Устим Кармелюк зі своїми побратимами , переховувався від  панських посіпак і властей. До наших часів дійшов переказ про Устима Кармелюка: «Якось, переховуючись від властей  Устим Кармелюк прийшов до одної солдатки. Казали , що дім її стояв там, де зараз живе Шурман. Одного вечора  він прийшов з мішком до жінки і сказав, що зараз насипить їй в пелену золота, якщо вона з цим золотом зуміє піднятись то, те що він насипить буде її. Що жінка і зробила. Золото залишилось у неї».

У 1800 роках Лозна належила Яну та Констанції Потоцьких , які у 1802 -1805 року віддали в аренду  Бенекдикту Гулевичу, політичному і громадському  діячу, літератору.  1861 році село належало Альфреду Потоцькому громадського і політичного діяча.

В 1861 році у Лозні  Подільської  губернії  Вінницького повіту  Кривошиїнської волості нараховувалось 146 дворів, 91 дім в селі.

1900 роки. Відомості про ці роки подає священик, краєзнавець Поділля Юхим Сіцінський.  В «Трудах  Подольского епархиального  историко – статистического комитете» подаються відомості про село. «Лозна розміщена в 5 верстах на північному заході від с. Уланів, 15 верств ж.д. Крижанівка. Лозна розміщена в степовій місцевості. Село розміщене  в долині між горбами ,що ховає його від очей дозорця. Земля – чорнозем, місцями – пісчано – кам’яниста . По легенді першими поселенцями були вихідці з – під Білої Церкви Київської губернії. До недавнього часу  селяни с.Лозни носили тіж плаття і зборища, що носили їх на колишній  їх батьківщині. В 1889 р. прихожан нараховувалось 728 чоловік і 625 жінок, крім того католиків 86 обох статей.  Головне заняття було землеробство. Перший дерев’яний  і прихожан  на честь Покрова Божої Матері. В 1872 році прибудована до церкви бокова добудова з 6 аршин з зовнішньо 7 аршин . Церковної землі займали 256 сажнів, усадьби 178 сажнів, орної землі – 44 десятин, 925 сажнів сінокос і ліс 19 десятин 96 сажнів.  Старше покоління,ще пам’ятає великий фруктовий сад .Церковно – приходська школа в Лозні відкрита  в 1860році, священиком Миколаєм Владиковникон. У школі працював один вчитель в трьох класах, а завідував школою один батюшка. Саме він викладав Закон Божий. У школі навчалось близько 30 учнів. Навчання розпочиналось пізньою осінню, коли закінчувались пасовиська і діти ставали вільними. Кінець року в навчанні був ранньою весною , коли починали пасти худобу. Навчання проводилось  на російській мові. У першому класі вивчали Буквар, в другому книгу для читання, а в третьому – «Сеятель». Батюшка  учив історію ветхого та нового завита, часослов та псалтир.

У 1911 році земство розпочало  будівництво нової школи, в  якій розміщувались дві класні кімнати і дві квартири для  вчителів. Це будинок з каменю, критий черепицею. В 1913 році будівництво  школи було закінчено .

Старше покоління лознянців  називають цю школу міністерською. Це вже була 4-х класна школа, у якій навчалось грамоти близько 40 чоловік. Крім  священика та учителів ніхто не виписував  газет та журналів.

Революційні події сколихнули односельців у 1905 року, коли  у село були завезені листівки. Для утримування  селян у покорі в 1906 року був викликаний загін черкесів, які періодично перебували тут до 1914 року.

Звістку про революції 1917 року принесли лознянці, які брали участь в боротьбі за Радянську владу в жовтні 1917 року. На початку 1918 року була проголошена Радянська  влада. Потім події розгортались, як і усьому краю. Влада переходила з рук в руки. Німці, поляки і т.д….

На 1 січня 1919 року  в Лозні проживало 986 чоловік та 931 жінка. Наприкінці грудня 1919 року бійці Червоної Армії звільнили Лозну , було створено ревком. Був створений лікнеп і культурний гурток. В 1920 року в Лозні остаточно  утвердилась  Радянська влада. У цьому ж році  створюється комітет незаможніх селян. Головою було обрано Поліщука Гериона.

В 1921 році діяло кооперативне товариство «Праця». На пагорбах в різних кінцях села стояли три вітряка, які мололи зерно як для себе , так і для навколишніх сіл.

В 1923 році створено сільську Раду, головою обрали Гаврила Сухіна. У сільській школі  утворився  п’ятий клас, через рік  відкрита столярна та кузня, в яких учні навчались та виробляли замовлення місцевого населення

1924рік – у Лозні був створений ТСОЗ, головою якого був М.Ковальчук.

1925 рік  у селі проживають  2090 чоловік, на 1,3 десятина землі  припадала на одну  душу населення.

В 1926 році в селі була створена комсомольська організація, в яку увійшли: Мельничук М. – секретар Дорохтей Василь Сухін, Маркович Кіндрат Біжук, Миронович Іван Архипчук, Миколаївна Галина Лащевська. Постійної організації в селі не було. В ті роки в селі відкривався медпункт; на чолі якого стояв фельдшер Протерієєв

В селі була відкрита також хата читальня, якою  керував Бойко Кузьма Іванович. У 1928р. Бердичівський повітовий культосвітній відділ виділив для села радіоприймач. Це була сенсаційна подія – слухати радіо приходило півсела.

1929р. створений колгосп «Праця» першим головою був обраний Максим Онуфрійович Омельчук, бухгалтером – Йосип Яремчук. В перші роки у колгоспі налічувалось 18 чоловік. В 1930 році  у селі  була створена комсомольська організація. У цьому ж році  у селі з’являються трактори з Уланівської МТ. Лознянці не хотіли йти у колгосп, розпочалось масове розкуркулення. Зі спогадів Ганни Вакулівни Сухін 1915р.н. «Пам’ятаю , прийшли і хату забрали усе : корову, пару коней, воза , плуга, розібрали хліва і клуню. Мого дядька Дорохтея Кириловича Сухіна, разом з дітьми вигнали з хати зимою. Діти повмирали від простуди, а його засудили, за те , що не хотів йти в колгосп. Ось таку долю виніс не тільки  Дорохтей Сухін, а багато односельців.» Відомі імена деяких односельців, які повмирали в голодні роки 1933 -х:

Яремчук Сергій   Воронюк Палажка 

Яремчук Петро     Воронюк Давид 

Габінет Юхим    Данилко Кузьма

Габінет Палажка  Данилко Арсень

Габінет Дарка   Данилко Тодоська

Габінет Олена  Данилко Ганна

Воронюк Данило  Данилко Микола

Воронюк Махтей  Данилко Дарка

  Односельці, які повмирали у Голодомор не забуті. Громадою села у 2009 році  було поставлено пам’ятний знак на кладовищі. Кожного року на поминальні дні батюшка відправляє служби та остання субота листопада.

  У 1934 році був арештований  батюшка Саватій, через деякий час у цьому ж  році розібрана церква. Цікаво, що у 1760 -1761році парафія села продали храм Свято – Покровський храм жителям села Глезнів (Лезнів) , що знаходиться біля міста  Хмельницького. Лозняни збудували  новий храм із деревини місцевого лісу на честь святої Покрови Богородиці.

  1941рік розпочалась Велика Вітчизняна війна. Село було окуповане 14 липня 1941 року. Ось, як згадує про перебування німецько – фашистських загарбників академік, заслужений економіст України , уродженець села Броніслав Панасюк : « Вранці, коли інших  робітників німці повели на передову копати окопи, йому , багатодітному батькові, наказали  копати для себе  могилу. Увечері, коли повернуться  робітники  з передової, його мали розстріляти на острах іншим. Селянин покірливо віддався примхам своєї долі  і мовчки рив собі могилу, коли ж закінчив, ретельно почистив і акуратно  склав робочий інструмент, самого ж приреченого німець  знову закрив в окремій кімнаті і до вечора, який мав стати останнім у житті.

  Дружина цього чоловіка  здавалася колись тихою і непомітною, а тут не змирилась з майже з безвихідним становищем: забравши всіх дванадцятеро дітей, вона цілу добу - день і ніч водила їх попід хатами , де перебували  вищі німецькі військові  чини, прибулі з фронту до села на відпочинок, вмовляючи не вбивати її чоловіка і батька цих дітей.

  Невідомо як, але все – таки щось вплинуло на зачерствілі в боях серця вояків – загарбників. Пізніше цього невдаху разом з іншими  сільськими робітниками забрали  з собою.

  Відмінивши страту одного селянина, німці виловили іншого, ще дуже молодого хлопця, який також переховався, аби не працювати на ворога.

  Був березень. Дощило, хоча дорога ще вкрита снігом, переміщеним з землею. Мати приреченого , одягнена  в стареньку  маринатку, з непокритою головою, місячи босими  ногами  льодяну тванюку , брела дорогою села, голосила  і просила не вбивати сина. Людоньки, людоньки!- голосно зверталась вона не до вбивць , а до односельців.- Врятуйте мого сина, він не винен, він ще молоденький, бідненька моя дитина, йому тільки чотирнадцять років. Людоньки помо-о-о-ожі-і-ть.

  Коли вона  підійшла ближче і побачила свіжу могилу,її єство не змогло сприйняти  суворої людської реальності, яка пристоїть не тільки здоровому глузду, але й живій природі. Збагнувши  страшенну незворотню людську  несправедливість, з глибини  її материнської душі вирвалось щось надлюдське: «О-о-о-о!, о-о-о-й людоньки! Л-ю-ю-ю-доньки!» Далі вона стихла, не вистачило сил, ноги підкосились і все тіло опустилось на землю. Селяни . які чули її тужливий голос за сином, запам’ятали його на все життя.»

  Односельці М.С. Міхалюк. Д.Кучерук, Н.Кучерук  були партизанами.

  Звільнено село було 8 березня . Завдяки  дослідженням історику, краєзнавцю В.Мариничу відомі імена  загиблих воїнів , які визволяли село у березні 1944 року:

1.  рядовий  Априкян Ішхан Вартеванович  1923   12.01.1944

2.  рядовий Гончарук Семен Макарович 1911 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець с. В. Радзивилівка Козятинського району Вінницької області, загинув 08.03.1944

3.  рядовий Гончарук Роман Макарович 1909 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець с. В. Радзивилівка Козятинського району Вінницької області, загинув 08.03.1944

4.  мол. сержант Довлетбердієв Зикур Сафич 1917 р.н., командир відділення 320-го стрілецького полку 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець с. Байназар Бурзанського району Башкирської автономії, призваний Баймакським РВК (за місцем проживання – с. Твіясово Баймакського району), загинув 08.03.1944 на східній околиці села, похований на сільському кладовищі могила №1 від південного краю 3-й в 2-му ряду.

5.  мол. сержант Зольников Микола Іванович 1925 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець с. Кузьмино Тобольського району Омської області, загинув 09.03.1944

6.  рядовий Когутницький Микола, 325-й стрілецький полк 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець с. В. Развило Козятинського району Вінницької області, загинув 11.03.1944, похований в східній частині сільського кладовища, від південного краю могили 2-й в 1-му ряду.

7.  рядовий Кусональєв Алаведи Мометнаш, 325-й стрілецький полк 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець Нарашинського району Нахічеванської області, загинув 11.03.1944, похований в східній частині сільського кладовища, могила №1 від південного краю 3-й в 1-му ряду.

8.  рядовий  Куценко Антон Іванович 11.03.1944

9.  рядовий Мамадов Іслан 1901 р.н., стрілок 320-го стрілецького полку 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець Митинського району Самаркандської області, загинув 08.03.1944, похований в південно-східній частині сільського кладовища.

10.  сержант Матков Іван Павлович 1899 р.н., командир відділення 320-го стрілецького полку 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець м. Грозний вул. Громадянська 61 Чечено-Інгушетська автономія, загинув 08.03.1944 на східній околиці села, похований на сільському кладовищі могила №1 від південного краю 2-й в 2-му ряду.

11.  рядовий Малащенко Яків Іванович, 320-й стрілецький полк 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець с. Глибоке Бориспільського району Київської області, загинув 08.03.1944 на східній околиці села, похований на сільському кладовищі могила №1 1-й в 1-му ряду.

12.  рядовий  Маслов Петро Федорович  06.03.1944

13.  рядовий Намазов Іслан, командир відділення 320-го стрілецького полку 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець Митановського району Самаркандської області, загинув 08.03.1944 на східній околиці села, похований на сільському кладовищі могила №1 від південного краю 4-й в 2-му ряду.

14.  червоноармієць Павленко Семен Іванович 1907 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія уродженець с. Царьовка Коростишівського району Житомирської області, загинув 08.03.1944

15.  рядовий Паламарьов Денис Романович 1906 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець с. Хуторці Буденцовський район Воронезької області, загинув 08.03.1944

16.  сержант Пауков Федір Дмитрович, 325-й стрілецький полк 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець Клєпіковського району Рязанської області, загинув 11.03.1944, похований в східній частині сільського кладовища, від південного краю могили 1-й в 1-му ряду.

17.  червоноармієць Плаксін Андрій Іванович 1925 р.н., номер ПТГ 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець с. Утеєвка Утеєвського району Куйбишевської області, загинув 09.03.1944

18.  сержант  Попов Олександр Кузьмич   09.03.1944

19.  рядовий Персидський Микола Васильович 1899 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець м. Кіров, загинув 08.03.1944

20.  рядовий Рассулов Алаяр 1909 р.н., стрілок 325 гвардійського стрілецького полку 129 стрілецької дивізії, уродженець колгоспу ім.. Берія Пастаргамський район Самаркандської області, загинув 09.03.1944

21.  червоноармієць Семенов Микола Іванович 1925 р.н., 325 гвардійський стрілецький полк 129 стрілецька дивізія, уродженець с. Скупа Потудан Синєлипегівського району Воронезької області, загинув 08.03.1944

22.  рядовий  Тришин Георгій Дмитрович  11.03.1944

23.  рядовий Турукулов Іманкул, 325-й стрілецький полк 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець с. Тулці вул. Зурська 155 Слабського району Самаркандської області, загинув 09.03.1944

24.  рядовий  Тарабанов А.Т.  08.03.1944

25.  гв. мол. лейтенант Ященко Іван Єремійович, командир відділення 320-го стрілецького полку 129-ї гвардійської стрілецької дивізії, уродженець с. Берестове Васильківського району Дніпропетровської області, загинув 08.03.1944, похований на сільському кладовищі в одиночній могилі №2.

На фронтах Великої Вітчизняної війни додому не повернулися :

1.Аволян  Л.С .1910р.

 2.Андрощук В.Е.1910р.

3.Андрощук. В.М. 1918р.

4.Андрощук.В. І. 1911р.

5.Андрощук. .О. І 1941р.

6.Андрощук Р. Є.1905р.

7.Андрощук Ф. М. 1911р.

8.Баранюк . М. 1941р.

9.Баранюк В. І. 1921р.

10.Баранюк . М. 1904р.

11.Баранюк П. П. 1920р.

12.Баранюк С. . 1907р.

13.Біжук І. М .1912р.

14.Бобик В. Д. 1907р.

15.Бобик В. С. 1913р.

16.Бобик М. Ф. 1906р.

17.Бородін А. І. 1912р.

18.Відерський Д. С. 1906р.

19.Відерський  П. М.1906р.

20.Відерський Є. Я. 1908р.

21.Войташ Я.К .1906р.

22.Войцюцький М. С. 1918р.

23.Габінет П. Ф. 1917р.

24.Герасимчук В. Н. 1909р.

25.Грицик В. О.1906р.

26.Грицик М. О. 190р.

27.Грицик П. Г. 1925р.

28.Грицик П.М. 1912р.

29.Грицик С. М. 1920р.

30.Гуменюк А .Л. 1921р.

31.Довгалюк О. А. 1906р.

32.Жабченко Я. М. 1904р.

33.Житинчук С. М. 1923р.

34.Жупанов Ф. С. 1910р.

35.Заїка О. 1904р.

36.Зарудний В. Я.1914р.

37.Кащук І. Н.1944р.

38.Киричук О.І. 1915р.

39.Коваль Т. Г. 1910р.

40.Колибабчук В. К. 1922р.

41.Колодій А. Є .1894р.

42.Колодій А. Ф. 1908р.

43.Колодій А. М. 1917р.

44.Колодій І. М. 1912р.

45.Колодій М. І. 1911р.

46.Колодій Н. . 1911р.

47.олодій Ю. Д. 190р.

48.Косов В. П. 1915р.

49.Лещук І.Ю. 1902р.

50.Лозовий М. Є. 1894р.

51.Мадай Й .Я .1898р.

52.Малишевський С .П. 190р.

53.Наконечний В .В. 1910р.

54.Наконечний Д.Х. 1910р.

55.Наконечний І. М.1917р.

56.Недорізанюк Я. І. 1904р.

57.Недоснований Я. А. 1901р.

 59.Омельчук В. М. 1923р

60.Омельчук Г. С .1908р

61.Омельчук І. К. 1925р.

62.Омельчук І.С. 1912р.

63.Омельчук І.Р. 1914р.

64.Омельчук П.В. 1907р.

65.Омельчук П. Р. 1918р.

66.Остропольський С. М. 1919р.

67.Ошівський П. Я. 1920р.

68.Пальчук А. І. 1907р.

69.Пастушенко В.К. 1904р.

70.Петросян В.С. 1912р.

71. Поліщук Г.М. 1910р.

78.Поліщук Д. О. 1921р.

79.Рабійчук Д.Д. 1924р.

80.Сеник К.М. 1904р.

81.Сидорук А. А. 1910р.

82.Сидорук А.А. 1915р.

83.Сидорук В. А. 1906р.

84.Сидорук В.Д. 1908р.

85.Сидорук Г.С. 1912р.

86.Сидорук Д.В. 1910р.

87.Сидорук Д.А. 1926р.

88.Сидорук М.К. 1902р.

89.Сидорук М.Д. 1925р.

90.Сидорук М.С. 1906р.

91.Сидорук П.Ф. 1921р.

92.Сидорук С.І. 1924р.

93.Сорчинський В.А.1908р.

94.Сорочинський З.Я. 1905р.

95.Сорочинський Р.Я. 1907р.

96.Сошинський В.Е. 1921р.

97.Сошинський У.І. 1904р.

98.Степчук М.С. 1906р.

99.Страшевський З.Л. 1924р.

100.Страшевський Й. І. 1926р.

101.Страшевський Т. Л. 1908р.

102.Струсь Я.С. 1916р.

103.Сухін Д. В. 1912р.

104.Сухін М. Р. 1919р.

105.Теплицький М. Я. 1914р.

106.Ткачук П.Я. 1918р.

107.Філенюк О.О. 1918р.

108.Філенюк О.Є. 1924р.

109.Цілик М.М. 1916р.

110.Цісар Й.Й. 1906р.

111.Ціснецький А.О. 1912р.

112.Ціснецький О.О. 1906р.

113.Ціснецький Ф.П. 1914р.

114.Шевчук В.І. 1917р.

115.Шкорба О.Ю. 1921р.

116.Шкорба О.Ю. 1924р.

117.Шкорба П.А. 1914р.

118.Шкрабалюк І.Ф. 1919р.

119.Щеленко А. М. 1916р.

120.Яковлев В.І. 1908р.

121Яремчук Г.Г. 1910р.

122Яремчук Д.Т. 1905р.

123.Яремчук С.Д. 1910р.

     В період окупації було розграбоване все колгоспне майно. За архівними даними шкоди було заподіяно на суму 4987542 крб.

       Почалася відбудова села. 1 вересня 1945 року відкрилась єдина  після війни  і Уланівському районі середня школа. З любов’ю та шаную згадують колишні учні учителя Опанаса Юхимовича Грицика, який був нагороджений орденом Леніна.

       В 1959 році 3 лютого Лозна і Хутори – Кривошиїнські об’єднались в один колгосп ім..Куйбишева. на чолі колгоспу стояв Я. Ю. Сташко, В.лащевський, І.Ф. Гуренко . Колгосп на ті часи мав 2270 га. Землі, 17 тракторів, 7 комбайнів, 11 автомашин. Колгосп був відомий зерновими культурами та цукровими буряками. Ц середньому врожайність була зернових по 21, 1 цн. з гектара, цукрових 208 цнт. з га. Розвинуте було  тваринництво.

1964 році відкрився Лознянський кур’єр , який був спочатку власністю колгоспа, пізніше став державним. Через два роки добудована  дробілка.

1965 року  в колгоспі  було 1955 га ріллі, з них 95 га сінокосу , 165 пасовищ. Колгосп мав 755506 крб. грошових надходжень.

 1966 році було побудовано дільничну лікарню, 1968 р. село було повністю електрифіковано, прокладено 11км. електроліній, встановлено  12000 лампочок у сільських хатах. У селі був родильне відділення, дитячі ясла.

 

1985 р. через село проклали асфальтну дорогу, через два роки побудували  нову школу. Жителі с.Лозни згадують, що автобус через село ходили три рази на добу на Хутори –Кривошиїнські та три рейси на Кустівці.

З роками Незалежності розпочалась нова сторінка у житті села.

2004-було зроблено ремонт сільської ради,  почалась реконструкція  Будинка культури.

2006р-у село провели газ, а через рік газифікували сільську раду.

2008 р. запалився голубий вогник і у амбулаторії, зроблений ремонт у сільській бібліотеці.

Саме 2009  році був доленосним роком у селі. Завдяки голові сільської ради Світлані Петрівні Якушевській почали брати  участь у обласних та всеукраїнських конкурсах:

2009 р.- обласний конкурс «Чиста криниця», отримавши  грант на облаштування однієї криниці,

- другий  грант «Чиста крниця», завдяки якому очистили громадські криниці,

2010 р.-переможці міжнародного конкурсу «Місцевий розвиток орієнтований на громаду, було придбано автобус,

2011 р.- стали переможцями  обласного конкурсу «Лиш там де є культура, здоровий спосіб життя Людина може  стати Людиною». Првели капітальний ремонт Будинку культури.

- стали переможцями  конкурсу  «Бібліоміст».

На сьогодні лознянці не забувають свої звичаї та обряди. Про це свідчать світлиці у 2002 р. та 2003р. поспіль занявши 1 місце. У 2003р. світлиця була представлена у Вінниці. У 2009 р. лознянською світлицею ознайомились київляни та гості м.Київа.

2010 14 жовтня вперше було відзначено День села. На святі були присутні не тільки односельці, але багато уродженців села , які на сьогодні проживають в  Україні, Білорусії та  Росії. Не забувають прабатьківську історію та свій рід. Тож уклонімось Лозні, яка більше шести століть змогла не тільки вижити, але зберегти та примножити свої традиції.

Між гранітних горбів , де доріг крутизна

  Потопає в садах моя рідна Лозна

І коріння  села у віках в давнині.

Тут в граніті відбиток людської ступні.

Тут звіріла орда  і Хмельницький бував,

А у нетрах лісних Кармелюк спочивав.

А тепер – трударі ,як єдина сім’я .

В’ється вдаль Батіжок крізь густий верболіз,

І журчить , і спішить  повз ялиновий ліс.

Тут дитинство моє босоноге пройшло.

Заросли ті стежинки. Як давно це було…

Пам’ятаю завжди я батьківський поріг,

Звідки шлях у життя мій тернистий проліг.

Як побачу свій дім, серце враз защемить,

Та кругом пустота – зрідка хвіртка скрипить.

Я іду через ліс, де черешні рясні,

Де крилаті дуби, солов’їні пісні,

Зачерпну я воду із цілющих криниць.

Упаду на траву, як колись, горілиць.

Пригорнусь, притулюсь до святої землі,

І так солодко тут, і так легко мені,

Наче знову відчув материнське тепло.

Це – колиска моя , моє рідне село.

  П.Омельчук